Виховні заходи

Вечір-реквієм, присвячений голодомору

Мета: сприяти відновленню історичної пам'яті про голо­домор 1932-33 років, формувати в учнів повагу до минулого України, до людей, які пережили страш­не лихоліття голодомору, виховувати громадянську свідомість, почуття співпереживання.

1.На стіні панно із 2-х чорних хусток, уквітчаних калиною, 5 пшеничних колосків, перев’язаних чорною стрічкою, на покуті ікона, обрамлена рушником. 
2.На столі розламана хлібина і склянка з водою,у підсвічнику – свіча. 
3. Книжкова виставка «Голод -33 – незагойна рана України» 

Ведучий: 

Багатостраждальна історія нашого народу .Ми не повинні забути тяжких її сторінок. Сьогодні ми прийшли із свічками, як до храму. Хай же цей зал сьогодні стане храмом духовності, храмом пам’яті.

(учні запалюють свічки)

Багатовікова історія українського народу мала не одну трагічну сторінку. Трагедія 32—33 років — злочин вла­ди проти власного народу. За механізмом творення і страхіт­ливими наслідками його слід занести до книги трагічних дат в історії людства. В Україні штучний голод виморив від 8 до 11 млн. людей — точної кількості не визначено і сьогодні.

(Тихо звучить «Аве Марія» Шуберта.)

Учень 1:

 Жахно навіть через стільки років ступати болючими стежками страшної трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, щоб тут у житниці України – раптово зник хліб люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 рік. Пухли старі й малі, вимирали роди й села. Смерть чекала на шляхах, на полі, в хатах. Здавалося, кістлява рука вдень і вночі не випускав своєї кривавої коси.

1933 рік. Найчорніший час в Історії України. У світі не зафіксо­вано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн.

Учень 2: 

(читає вірш М. Будлінського «Весна»)

Цей сніг, як сон прийшов – розтане.

Здимить і хмару перейде… Весна

Село лежить в тумані.

Голодний рік. Голодний день.

Іде-не йде, повзе по мертвих,

й хвалити Бога – хоч повзе.

Весняний дух живий – не спертий

До сонця зводить все живе

Воно і молиться, і плаче,

й радіє сонцю і воді.

Якби він знав, коли б побачив –

Сини ростуть на лободі.

Сини славної держави!

Та знає вождь, у се він знав…

у вус всміхається лукаво:

В Москві весна. Його весна!

Учень 3:

В селі весна повзе на ліктях,

Повзе по мертвих і живих,

В долині сонце ловлять діти,

Що дзвінко капає із стріх.

І п’ють опухлими вустами

Оту живицю молоду.

Їм жить і жить, та над полями

Знов ворон каркає біду.

Забрали тих, хто із комори

Пашню останню вимітав,

Хто ще активним був учора, –

Сьогодні ворогом ставав!

Голодний рік. Жорстокий світає.

Дай хоч надію для живих.

Весна, сонце люблять діти.

Що дзвінко скапує із стріх.

(Під час читання вірша на дошку проектується фотографії тих часів.)

Ведучий: 

Це було не стихійне лихо, а умисно підготовле­ний голодомор. Сталін, говорячи про підсумки І п'ятирічки, заявив: «Ми, безперечно, досягли того, що матеріальне стано­вище робітників і селян поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги радянської влади». І після такої заяви ніхто не міг висловлювати іншу точку зору.

Учень 4:

 А Насправді в селян все забрала влада: всі фонди — продовольчий, фуражний, насіннєвий. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селян, українців. Масове голодування почалося ще в грудні 1931 року, тривало до ве­ресня 1933. 22 місяці народ страждав, мучився, умирав.

Учень 5:

 Сумна і досить трагічна географія голодомору не вигадана, а цілком реальна, історично достовірна. Наприклад, у березні 1933 "року вибірково обстежили 15 сільських рад Лебединського району Сумської області. З 2850 чоловік 1800 були безнадійно пухлими. Це були переважно діти.

Учень 6:

 У 1932-33 рр. смертність дітей становила що­найменше половину померлих від голоду селян України. За неповними даними, лише кількість учнів у початкових, непо-вносередніх," професійних школах, а також дітей у дошкільних закладах за голодні роки зменшилася на 1 млн. 21 тис. чоло­вік. Стали пусткою сільські школи, бур'яном поросли дитячі майданчики, а відсутність учнівсько-педагогічного колективу сягала подекуди 96-98% рівня попередніх років.

Учень 7:

 Для забезпечення життєздатності дитячого організ­му необхідно було мати щодня: 300 г хліба, склянку молока, пів-яйця, 5 г цукру, 5 г жирів і 25 г м'яса. Такої норми не мали навіть робітники у містах, а діти тим паче. Уряд дбав про новобудови, п'ятирічки, зводив підвалини «світлого май­бутнього», а затьмарені від голоду діти мріяли тоді про ря­тівний шмат хліба.

Учень8:

Це остання хлібина, остання...

Очі горем налиті вщерть.

Батько й діти не їли від рання,

Це остання хлібина, остання...

Після неї — голодна смерть.

Плаче й крає, мов соломину,

Пильно дивиться дітвора.

— Тату, їжте ось цю шкуринку,

Майте жалю до нас краплинку —

Умирати вже вам пора...

Взяв шкуринку дідусь і плаче,

І стареча рука тремтить,

Сиве око сліпе, незряче,

Але серце його козаче

 Б'ється рівно і хоче жить.

Стали кожному крихти в горлі,

Спазми в горлі. Немає слів.

 А під хатою — трупи чорні

Там, де саваном сніг білів. ^;

(Перегляд фільму «Голод  33».)

Учень 9:

 Забути таке неможливо. Щоб не стерлася пам'ять про уроки минулого, щоб не втратили майбутні по­коління того знання, яке характеризує націю українців.

(на сцені учні із двох боків ста­ють журавлиним ключем, запалюють свічки)

 (з'являються юнак і дівчина, теж зі свічками в руках.)

Юнак:

Тож пом'янімо хоч сьогодні, із запізненням на ба­гато років, тих великомучеників нашої тяжкої історії — мільйони українських селян — жертв неба­ченого в історії людської цивілі­зації голодомору хвилиною мов­чання і помолімося за їхні невинні душі.

(Звучить запис «Вічна пам’ять»).

Хвилина мовчання

Дівчина: 

Нам милосердя, Господи, подай
До всіх страждущих і незахищених.
Ми ще від страху і злі, і сліпі,
В душах у нас ще багато що знищено.

Юнак:

 Благослови рід людський на Добро!
Душі відкрий нам для злагоди й миру!
Щоб на Вкраїні незгод не було.
Нас сохрани. І спаси! І помилуй!

( звучить пісня «Господи, помилуй нас!» Т.Петриненка )
Ведучий : 

Життя людське — найсокровенніший дар Божий, і кожне — дорожче над усі цін­ності земні й небесні, і кожне має зберегтися в пам'яті поколінь і нинішніх, і грядущих, бо ми люди. Ніколи не пізно... Покаятися і стати на шлях істини і любові, бо голоси мучеників із тридцять тре­тього, що померли насильницькою жахливою смертю, волають до на­ших сердець і розуму, щоб сказати пекуче слово правди.

Тому ми сьогодні згадуємо цю трагічну сторінку історії українсь­кого народу та даємо обіцянку пе­редати знане прийдешнім, щоб світла пам'ять спокутувала неспра­ведливе замовчування минулого.

(Усі гасять свічки одним поди­хом і йдуть.)